Самый тяжелый – первый месяц – неустанно твердят педиатры, всезнающие бабушки и бывалые подруги. Но, как оказывается, не потому, что заканчиваются проблемы. Просто родители становятся зомби, а у зомби, как известно, уже почти ничего не болит: привыкаешь к бессонным ночам, недоеденным ужинам, нескончаемым пеленаниям и сплошным лишениям. Начинаешь отличать уа от уа, без страха ставишь газоотводные трубочки, обрезаешь ребенку ногти и начинаешь узнавать виджеев ночных эфиров. Слинг как-будто прирастает к твоему телу, зеленка смотрится не так радикально на обломанном маникюре.
Как бы там ни было – сын сегодня отмечает свой первый финиш! Впереди новые старты, новые впечатления! Удачи нам и терпения!
Совсем недавно я писала, что я верю, что все изменится, придет рассвет, в жизни все наладится..(http://illusion.hiblogger.net/192976.html). Но я не знаю, как все изменить, чтобы "все наладилось"... Как будто кто-то за руку меня оттаскивает от правильного пути, закрывает глаза, чтобы я не увидела верного решения!.. Я так стараюсь.. и чувствую себя той лягушкой, которая попала в емкость с молоком... барахтаюсь, барахтаюсь, а выбраться не могу... Глупо все.. глупо, странно и неправильно... и ни одной умной мысли в голове! И даже уже кажется, что эта ночь слишкам темна, после такой рассвета не дожидаются...
Как быть?! Как научиться не поддаваться этому страху?! Как взять себя в руки, чтобы барахтаться дальше?!.. и в ответ тишина.. пустота... я не знаю ответов...
Сьогодні зранку букет квітів. Купа привітань на заздалегідь вимкненому мобільному... Купа неприйнятих дзвінків... Запах зварено кави... Вже чверть століття 9 жовтня саме так і починається... Брешу. Мобільний в мене не 25 років, то точно. Каву я з першого дня народження не пила. І квітів мені не дарували, коли я в люльці баюкалась. З цього роблю висновок, що дорослішати не так вже й погано :) Отож, люба Фінгер, я тебе люблю. З самого дня народження. З першого подиху. П'ю за тебе сьогодні 100 (200 чи 300) грам.
П.С. пишу з мобільного- до того ж фігово! Не дочекаюсь на те, коли біля нормального компа залізу в інет :)
После ставки “Вервольф», мы затарились в магазине, купили табак и уголь для кальяна, и часть блоггеров поехала на квартиру – готовить ужин и раскладывать поляну, часть – ко мне забирать вещи, сумки. Я взяла с собой – старенький магнитофончег.
А девушки тем временем уже успели вареничков с картошечкой наварить – и мы все наконец-то разположились на полу и начали употреблять…. Заправили кальянчика, затянулись! Рассказывали анекдоты, шутили, смеялись, фоткались.
Тех то хочет возмутится по поводу нумерациии... то я нумерую токма свои записи... их вроде должно быть где-то около пяти поэтому поводу...
Ну и естественно в начале надо немного о культурной программе.... да и обед скоро...(может даже єнта запись поможет тем кто жаждет похудеть....)... Кстати экскурсовод в музее Пирогова был самым класным....
Минула ніч була жахлива. Прокинулась о третій ночі від того, що хтось дзвонив у квартиру. До слова - квартира була не моя. Я спала мирно, нікого не чіпаючи і вже щось навіть почитало снитись. Коли - дзвінок. Потім другий. Потім почали вже гупати у двері.
Я ледве не померла від страху! Ну, думаю, світло вмикати не варто… Поповзла до дверей ближче, щоб послухати, шо там. «Воно» гупати почало сильніше, неначе відчуваючи моє дихання за дверима. Вирішила, шо треба назад повзти. Закурила посеред кімнати… Ще до слова - поверх перший.
Тоді наче все стихло. Ну, думаю, хай їм грець, буду спати. Але, йошкін кіт!, «воно» почало стукати у вікно! Ну, думаю, ващееее! «Шо робити?» - думаю… Кричати: «Гриша, неси сокиру!», чи міліцію визивати? А «воно» ще й пляшками гримить…
Коротше, на Оболоні, в престижному районі Києва, приблизно на початку четвертої ранку мене хотіли з’їсти бомжі. Точно з’їсти - пляшка в них була, а от закусь- нє.
Я думала, шо звичка де-попало падати ні з того ні з сього в мене пройшла. І от, сьогодні, йдучи на роботу, «это свершилось». Бігаючи від маршрутки до маршрутки, щоб влізти хоч в одну (запхати хоч одну ногу), я розтяглась на асфальті. Мій пакет розсипався, і з нього повипадало майже все, шо можна: книжка Ігоря Лесева «23», братова футболка та сухарики зі смаком сметани та зелені. (Сашко, вибач). Якась бабця дуже зраділа футболці і думала вже тягти у свій бік. Я відвоювала :) Якийсь мужчина (лежачи на асфальті він мені здався дуже високим) з радістю повідомив:«Впервые к моим ногам падает блондинка!». Ну мене це не дуже порадувало.
Зібравши свої речі та кістки до купи, думала, що робити: «На роботі треба вчасно з’явитись, бо начальника настрій останнім часом не сприймає моїх двогодинних запізнень. А улюблені джинси порвані на самому видному місці, долоні роздерті та збиті коліна, як у хрона якогось.» Потяглась додому перевдягатись. Як на зло, з колін почала цабеніти кров, і джинси мали тепер ше гірший вигляд. Дотьопавши до під’їзду, де мене зустріла консьєрж, шо побачивши мене з розтріпаним волоссям, розбитими колінами та обдряпаними руками завопила: «Валічка, тебе машина збила?!» і побігла викликати швидку. Ледве відмовила :)
Але в цьому всьому купа позитиву: Я прийняла душ. Холодний, приємний. Вже нікуди не поспішаючи я випила кави. Роздивилась нарешті ту братову книжку. Виявилось, шо вона ще й з авторським надписом: «Замечательной девушке Ире от Игоря Лесева». Я перевдяглась та вийшла на зустріч новим враженням від цього дивного ранку.
Спустя 10 лет я научилась понимать, когда мне врут мужчины.
Пусть поздно, но лучше поздно, чем никогда.
Я мучилась, боялась, искала, отчаивалась и теперь я все о вас знаю. Да-да, каждую мелочь я научилась замечать. Я читаю по Вашим глазам, ловлю нотки вранья в голосе и в предательски выдающих вас жестах.
Милый, я знаю, что после работы ты пил пиво, а не разгребал кучу бумаг, что накопились после твоего отпуска. Мое обоняние здесь не при чем. Оно у меня отсутствует. Просто ты никогда мне не рассказываешь о своей работе в таких подробностях, как вчера.
О, дорогой, я знаю, что это красное платье мне безумно идет. Просто ты не хочешь, чтобы другие мужчины на меня в нем глазели. И твое: «Оно тебя полнит!» меня совершенно не убедило, так как суповые наборы ничего не полнит кроме одежды для космонавтов.
Любимый, я знаю, что тебе понравилась моя однокурсница Машка. Ее ноги от ушей и для меня предмет для зависти. Ох, только не надо говорить с намеренно напущенным безразличием: «Серая мышь, бедный ее муж, и подержаться не за что!». Я же еще и по глазам твоим читаю. Уж очень они выразительно блестят, когда ты наблюдаешь за ее величественным спуском по лестнице.
Единственный, я уверена, что во время моей командировки ты совсем не мыл посуду и твои носки бережно разложены по всей квартире. И еще я не верю, что ты мыл пол на кухне. Ну правда. Разве что ты разлил на него свое любимое пиво.
Плохой человек всегда найдет хорошего человека, чтобы сделать ему плохо. (Ефим Шпигель)
Я маю багато дурних звичок. Одна з них то та, що я наступаю на одні й ті ж самі граблі.
І саме у відношеннях з чоловіками. Маю ще одну дурну звичку – даю людям не один шанс, а сто однин, плекаючи в собі невиправдану надію, що до людини все-таки „дійде” і вона виправиться. Після сто першого шансу, як ведеться, до людини ніхера не доходить. Саме тоді починаю ставитись до людини так само, як вона до мене. Бо, всі знають приказку: „Поступай с другими так, как хочешь, чтобы поступали с тобой.” Та мало, хто притримується того. Тому, в дію йде інша приказка: „Какой привет, такой и ответ.”
І от, після сто першого „Да пошла ты!”, я подумала, посміхнулась і... пішла
В пошуках істини можна блукати половину життя. Заглядати в закутки свого серця, в очі випадкових перехожих, книжки старовинних мудреців. Міф, що істина одна. В кожного вона своя.
Протилежними до істини є поняття брехні та помилок. Як правило, це людям найближче. Бо брехати та помилятись - легше.
Особисто я ще в пошуках тої самої істини. Зрозуміло, що 2+2=4. А от буття я ще не осягнула.
Нещодавно, блукаючи провулками Рейтарської, надибала вольєрчик (чи як там його) в величезними воронами. Симпатюлі досить доброзичливі, не враховуючи того, що весь час тягли свої дзьоби до моїх пальців.
Далі- фото.
+ пару фоток з поїздки до Толокуня (Київське водосховище), де мене задовбував француз
Фотки еще даже все сам просмотреть не успел.. но постараюсь завтра выложить все что хочится....
пока хочется вспомнить дежурную фразу вовки сопровождавшую чутли не каждый тост ... "не забывайте к.л.и.к.а.т.ь к.о.н.т.е.к.с.т.н.у.ю р.е.к.л.а.му"(..... на чиная с третей вызывала бурный хохот)
Как все начиналось. Сначала я поехала на вокзал, там уже были Орест, Дастина и Саша. Орест с Смокедом уже успели по 50 гр конъячку хряпнуть. Мы еще встретили с поезда Женьку и поехали ко мне на чаек.
Здесь отображаются последние записи тех блоггеров, которых вы добавили в друзья. Список друзей вы можете просмотреть здесь. Редактировать список и разбивать друзей на группы можно здесь.
14:24
Лента друзей RSS